Personal tools
You are here: Home Львів Вулиці Львова Львів, вулиця Підвальна
Navigation

Lviv Churches
Lviv Photos, Churches

Квартири подобово Львів
Квартири подобово Львів
 
Document Actions

Львів, вулиця Підвальна

Нерідко запитують, де знаходиться підвал, від якого вулиця бере свою назву?

У середні віки трасою вулиці проходив східний бік укріплень міста. Ця ділянка вважалася найбільш небезпечною і тому була укріплена найсильніше. Подвійний ряд мурів з кількома вежами, два арсенали, рів, заповнений водою, високий вал з вежами і бастеями — такою у загальних рисах була система укріплень східного боку. Виникла вона не зразу — її будували понад 300 років. Спочатку було споруджено подвійний ряд мурів з чотирма вежами. У XV ст. збудовано Міський арсенал, який призначався для зберігання артилерії і водночас служив вузлом оборони. На південно-східному розі укріплень на валу стояла Королівська бастея. Посередині валу — Порохова вежа, найбільша з веж Львова. У XVII ст. в Європі з'явилися земляні оборонні споруди п'ятикутної форми — бастіони — і подібні до них, але менші за розміром — белюарди. У 1639 р. почалося будівництво Королівського арсеналу і водночас — чотирьох белюардів на валу, один з яких стояв на тому місці, де зараз знаходиться будинок пожежної команди. Цим закінчилося спорудження системи фортифіка-цій східного боку. Бона доповнювалася укріпленим монастирем кармелітів, ставком навпроти нинішнього будинку обласної Ради та природним рельєфом. У систему входило також болото на початку сучасної вул. М.Кривоноса та Босацька хвіртка.

Можна з певністю стверджувати, що за системою оборони ІЛьвів повністю відповідав вимогам часу.
Після захоплення Львова австрійцями наприкінці XVIII ст. почалося руйнування укріплень. Частина їх приміщень була використана під склади (Порохова вежа, Міський арсенал), а все інше поступово знесене. Б останніх роках XVIII ст. було частково зрито оборонний вал. Земля з нього використовувалася для засипання ровів. На місці рову утворилася дорога — нинішня проїзна частина вулиці. Вздовж неї стали зводити будинки — так утворилася вул. На валу. Перша згадка про неї сягає 1801 р. Пізніше її називали вул. Збройовні вищою і нижчою, пл. Збройовні. Упорядкування почалося вже 1811 р. Через п'ять років, у зв'язку з приїздом до Львова імператора Франца І, була вирівняна і засаджена деревами площа біля сучасного будинку обласної Ради. У 1821 р. за ініціативою губернського радника Рейценгейма поверхня валу була розрівняна і озеленена. Новий сквер стали називати Рейценгеймівкою, а пізніше — Губернаторськими валами.
Близько 1841 р. з'являється нова назва — Балова вища, або Верхні вали (на противагу Нижнім валам — сучасному пр. Свободи). Але якщо спочатку будинки ставилися на валу, то пізніше їх почали розташовувати нижче — під валом. І назву треба було лише санкціонувати офіційно. З 1871 р. вулиця мала назву Подвалє. Сучасна назва — з 1944 р.

Через Підвальну 1894 р. пролягла одна з перших у Львові трамвайних колій. Не можна не звернути увагу на зигзагоподібний викрут цієї колії на початку вулиці. Він має свою історію. За проектом передбачалося, що при виході з вул. Руської колія повертатиме не на Підвальній, а вище, біля сучасного будинку обласної Ради, де в той час розміщувалося намісництво — центр управління Галичиною. Проект був максимально раціональним, бо передбачав лише один поворот. Але граф Бадені, тодішній намісник Галичини, заявив: "Що?! Буде мені скреготіти під вікнами! Не дозволю!". Примха вельможного пана зробила проект значно дорожчим, не кажучи вже про незручність — три повороти замість одного і жахливий скрегіт коліс. Цей зигзаг "вдячні" львів'яни негайно охрестили "закрутом Бадені".

У 1975 р. в зв'язку зі спорудженням пам'ятника Івану Федорову було знесено невеликий сквер перед Успенською церквою. Під час земляних робіт виявили залишки Високого і Низького мурів, вежі Мулярів і Босацької хвіртки. Як не дивно, але до цих викрут цієї колії на початку вулиці. Він має свою історію. За проектом передбачалося, що при виході з вул. Руської колія повертатиме не на Підвальній, а вище, біля сучасного будинку обласної Ради, де в той час розміщувалося намісництво — центр управління Галичиною. Проект був максимально раціональним, бо передбачав лише один поворот. Але граф Бадені, тодішній намісник Галичини, заявив: "Що?! Буде мені скреготіти під вікнами! Не дозволю!". Примха вельможного пана зробила проект значно дорожчим, не кажучи вже про незручність — три повороти замість одного і жахливий скрегіт коліс. Цей зигзаг "вдячні" львів'яни негайно охрестили "закрутом Бадені".

У 1975 р. в зв'язку зі спорудженням пам'ятника Івану Федоро-ву було знесено невеликий сквер перед Успенською церквою. Під час земляних робіт виявили залишки Високого і Низького мурів, вежі Мулярів і Босацької хвіртки. Як не дивно, але до цих робіт точне розташування хвіртки було невідомим, визначалося приблизно.

Цікава історія її спорудження. У 1641 р. закінчилося будівництво костьолу св. Михайла (в монастирі босих кармелітів). Але туди ніхто не ходив, бо добиратися було дуже далеко, особливо з боку Краківської брами. Ченці зазнавали збитків, і тоді за їхнім наполяганням у Низькому мурі пробили хвіртку. Її укріпили, зробивши бастеї. Це була внутрішня хвіртка.
Зовнішня, у такому ж вигляді, стояла на валу, з'єднуючись із внутрішньою сходами, обнесеними стіною. Споруда дістала назву Босацької хвіртки, оскільки виводила до монастиря босих кармелітів.
Даремно протестували військові, вказуючи на складність оборони цього входу до міста. Жадібність ченців перемогла. І саме через Босацьку хвіртку в 1704 р. до міста вдерлися шведи...

Будівля виявилася міцною. У XVIII ст. на ній було споруджено двоповерховий будинок міщан Політилів, знесений 1838 р. Зараз рештки хвіртки ґрунтовно відреставровані і є одними з нечисленних залишків укріплень Львова. А разом з тим можна побачити рівень львівського ґрунту у 1641 р. — підлогу бастеї.
Її рештки збереглись у конструкції будинку школи, спорудженому з двох з'єднаних будинків, куплених урядом у 1869 р. Один з них ще у 1850 р. був переданий Домініканській гімназії, заснованій у 1818р. Мова викладання була німецька. З кінця XIX ст. мала номер 2. За часів Польщі — Друга гуманітарна гімназія ім. К.Шайнохи. Ім'я надане на честь відомого польського історика, який навчався у ній (1829-1835).
Тут вчився видатний польський письменник-фантаст С.Лем (закінчив гімназію у 1939 р.). Водночас у ній викладав математику світової слави український вчений М.Зарицький, праці якого разом з працями польського вченого С.Банаха покладені в основу сучасної кібернетики.
Це найстаріший з існуючих у Львові шкільних будинків. Нині тут міститься середня школа № 8.

Будинок № 4. Порохова вежа. Як уже зазначалося, найбільша у системі фортифікацій Львова. Споруджена з каміння старого Міського арсеналу в 1 556 р. У мирний час використовувалася як склад зерна. За середньовічною традицією вежу прикрасили ззовні скульптурою. Якими були ці прикраси, ми можемо тільки гадати, оскільки їх знищили під час реставрації 1821 р., а описів чи малюнків немає.
Про призначення вежі можна судити з назви — тут зберігали порох. Назва ця з'являється в документах уже в 1651 р.
З Порохової вежі у 1 559 р. Л.Ґурка обстрілював домініканський монастир, домагаючись видачі Гальшки Острозької. З неї ж у 1648 р. нащадок Убальдіні стріляв у Богдана Хмельницького. Куля зарилася в землю біля копит коня гетьмана... У 1768 р. вежа була продана львівському старості Яну Кіцькому, але пізніше знову повернена місту.
Піспя захоплення Галичини Австрією вежа знаходилася в розпорядженні армії. У 1895 р. була викуплена містом. Були різні проекти використання вежі — влаштувати музей-лапідарій (сховище кам'яних пам'яток), перенести сюди міський архів, — але жоден з них не був втілений у життя.
Загалом майже 200 років, починаючи від австрійської окупації, вежа використовувалася як склад. І тільки в наші дні старовинній споруді знайдено інше застосування. Після ґрунтовного ремонту тут у 1959 р. розмістився Будинок архітектора. Вхід прикрасили дві фігури сплячих левів.
Вежа займає велику площу, але внутрішні приміщення малі. І дивного тут нічого нема — адже стіни її З м завтовшки.


Будинок № 5. Міський арсенал. Збудований під керівництвом майстра І.Лиса у 1556 р. на місці старого, який існував уже в 1430 р. Поряд розміщувався склад боєприпасів. Встановлено, що у 1582 р. перед арсеналом була споруджена ливарня гармат (будівничий С.Мочиґемба).
Арсенал мав своїх коней — розвозити зброю. Стайня знаходилась під стіною біля вежі Корнякта. її розібрали тільки у 1835 р., коли вже й мурів не залишилось. Але оскільки з 1780 р. тут стояли коні губернатора, так би мовити, особистий гараж, то її й не чіпали...
Арсенал, прибудований до Високого муру, — потужний вузол оборони. Товсті стіни з численними бійницями, вежі Токарів і Канатників з півночі та Шевців з півдня, бастея перед будівлею робили арсенал майже неприступним.
За арсеналом починалася територія єврейського ґетто.

У вежі Токарів і Канатників жив міський кат з помічником і родиною; тут же відбувались допити і катування. На початку XVII ст. кат мав конфлікт з єврейською громадою, внаслідок чого одержав інше житло, а вежа перейшла в оренду до євреїв.
У XVIII ст. арсенал використовувався як в'язниця. У 1768— 1770 рр. тут були ув'язнені гайдамаки — учасники Коліївщини. Пам'ять про них втілена у меморіальній дошці на стіні арсеналу. Австрійські власті хотіли у 1777 р. перебудувати арсенал у в'язницю, але тривалий час не могли знайти на це грошей, а в 1800 р. під в'язницю було використано монастир взутих кармелітів.
В останні роки XVIII ст. під час засипання рову було також засипано нижній поверх арсеналу. Для складу, який тут влаштували у 1800 р., було замало приміщень, що залишились на верхніх поверхах, і тому збудували третій поверх. Про нижній поверх взагалі забули, і він був розритий тільки в 70-х роках XX ст. під час реставраційних робіт.

У листопаді 1918 р. тут містилися склади Української харчової управи.
Нині в арсеналі розміщується один із відділів Історичного музею — Музей зброї, відкритий у 1981 р., єдиний музей такого зразка в Україні та й на території колишнього СРСР. У нижньому поверсі — виставочний зал.
Як уже згадувалося, з півдня до арсеналу прилягала вежа Шевців. Наприкінці XVIII ст. ЇЇ розібрали, а на цьому місці в стіну арсеналу 1799 р. вмурували плити з гербами Львова, Яна Собе-ського та С.Яблоновського, зняті з Королівської бастеї. Під час реставрації арсеналу в 1980 р. плити зняли і зробили імітацію конструкції старої вежі.

Будинок № 6. У XVII ст. на цьому місці стояв бастіон. 1890 р. архітектор М.Шмітт побудував тут літній театр, але невдовзі його знесли і на його місці в 1900 р. поставили той будинок, що стоїть зараз. Він освячений у 1901 р. З того часу тут міститься пожежна команда. Будинок споруджений з кольорової цегли, в нео-романському стилі. Над входом — статуя св.Флоріана, покровителя пожежників (автор П.Війтович).
У цьому ж будинку з самого початку розміщувалася станція швидкої допомоги (на конях!), заснована 1893 р. Вхід з вул. Підвальної, тут же з початку століття знаходилися міська телефонна станція і деякий час — управління водогону.

Будинок № 7. У XVI-XVII ст. на цьому місці стояла кам'яниця міщанина Івана Білдаги. У підвалі будинку після смерті І. Федорова кілька років зберігалося устаткування його друкарні. Сучасний будинок композиційне становить єдине ціле з будинком № 20 по вул. Руській. Споруджений в 1906 р. у стилі української сецесії. Першим його власником була українська спортивна організація "Сокіл-батько", тому будівля називалася "Будинком Сокола". Містилися тут й інші організації, зокрема Земельний іпотечний банк, найбільшим вкладником якого був митрополит Анд-рей Шептицький.
У 20-х роках тут був зал засідань "Руської бесіди". У 1927 р. відбулася прем'єра п'єси Ярослава Галана "Дон Кіхот із Еттен-гайма", що отримала першу премію.

Будинок №11. Зведений на рештках вежі Мулярів, поставленої наприкінці XVI ст. і знесеної через 200 років. Фундаменти вежі були виявлені під час спорудження пам'ятника Івану Федо-рову. Тоді ж відкрили, як уже згадувалося, рештки Високого і Низького мурів, їх надбудували — показали трасу і конструкцію. У вежі відшукали підземний хід, який пролягав до міського каналізаційного колектора. А між мурами в 1977 р. поставили пам'ятник Івану Федорову (скульптори Б.Борисенко, Б.Подольський, архітектор А.Консулов).

Будинок № 13. Королівський арсенал. На цьому місці вже 1575 р. стояв так званий Малий арсенал. Але оскільки в XVII ст. він виявився занадто малим, то в 1639-1646 рр. на його місці був зведений новий (за проектом П.Ґродзіцького). Він дістав назву Королівського, оскільки 2/3 вартості будівництва сплатив король.
Як і Міський арсенал, Королівський був прибудований до Високого муру і входив до системи укріплень. Цікава його внутрішня схема. У разі штурму — це пастка для тих, хто увірветься у двір, бо кожна точка двору прострілюється з вікон.
При арсеналі діяли ливарня і майстерні. Над внутрішнім порталом стояла скульптурна група "Михайло-архангел вражає сатану", її виготовив львівський майстер Каспер Франке у 1638 р.
У 1704 р. вона була пошкоджена шведським ядром. У 1821 р. скульптуру перекинув вітер, при падінні вона постраждала, але була реставрована 1824 р. У 1866 р. цю скульптурну групу поставили на Гетьманських валах — центральній алеї нинішнього пр. Свободи. Хулігани обламали позолочені крила Михайла-архангела. Тоді ЇЇ забрали, тривалий час вона поневірялася на складах і врешті-решт потрапила до музею. Нині зберігається в Музеї зброї.
Арсенал виконував свої безпосередні функції до 1768 р. З 1927 р. приміщення використовують під державний архів. Після 1939 р. тут містяться фонди Центрального державного історичного архіву України та дирекція Державного архіву Львівської області.

Будинок № 17. Складається з двох корпусів, що прилягають один до одного. Перший з них, який виходить бічним фасадом на вул. Лесі Українки, споруджений 1891 р. за проектом Ю. Гохберґерадля школи ім. Сташиця. Другий, збудований у 20-х роках XX ст., займала школа ім. Пірамовича. У 1944-1945 рр. приміщення використовував поліграфічний технікум. Потім тут розмістився один із корпусів Українського поліграфічного інституту (з 1994 р. — Українська академія друкарства), заснованого 1930 р. в Харкові, а 1945 р. переведеного до Львова. У 1949 р. у зв'язку з 375-річчям книгодрукування в Україні інституту було присвоєне ім'я першодрукаря Івана Федорова.

За матеріалами http://ourlviv.il.if.ua