Personal tools
You are here: Home Львів Вулиці Львова Львів - Площа ринок
Navigation

Lviv Churches
Lviv Photos, Churches

Квартири подобово Львів
Квартири подобово Львів
 
Document Actions

Львів - Площа ринок

після завоювання Львова польським королем Казимиром III Великим у 1349 р. центр міста, який тоді знаходився на сучасній пл. Старий Ринок, було перенесено південніше.
Будівництво нових кварталів король доручив ремісникам, запрошеним з Німеччини. Німці будували за звичним для себе зразком: центральна площа, оточена житловими кварталами, лінія укріплень. Площа дістала назву Рінґ (кільце, замкнений простір). У місцевій вимові це слово трансформувалося у "Ринок". Отже, площа дала назву базару, а не навпаки.
Упродовж багатьох століть пл. Ринок була центром усього життя Львова — економічного, політичного, культурного. Тут вирував базар, який відвідували перси і англійці, турки і голландці, росіяни і французи. На площі розміщалося міське управління, виконувалися судові вироки, влаштовувалися різноманітні урочистості, вистави, процесії.
Базар на пл. Ринок існував до 1944 р. Але в XIX — XX ст. тут торгували тільки продуктами рільництва — овочами, фруктами, молочними продуктами, а також квітами.
Не було, мабуть, події в історії середньовічного Львова, не пов'язаної з Ринком. У 1410р. сюди привезли 52 бойових прапори Тевтонського ордену, захоплених як трофей у битві під Грюнвальдом. На Ринку їх кинули в багно — за старим звичаєм переможців. Бачив Ринок і російське посольство, яке тут наприкінці XVII ст. підписало Бічний мир, і Петра І, і героїв-гайдамаків.
Середньовічний Львів — місто гострих соціальних конфліктів. Ринок нерідко ставав місцем виступів львівської бідноти проти високих податків і сваволі міської верхівки. Виступи ці жорстоко придушувалися.
У 1848 р. стара площа стала центром революційних подій. Вона 2 листопада була зайнята ремісниками і студентами, які спорудили на Ринку барикади. За наказом австрійського генерала Гамерштейна площу піддали артилерійському бомбардуванню, і повстання було жорстоко придушене.
У 1944 р. пл. Ринок стала місцем жорстоких боїв з фашистськими окупантами.
І сьогодні стара площа зберігає значення історичного центру міста. Тут знаходяться міська Рада, музеї. Пам'ятки старовини приваблюють численних туристів. У грудні 1998 р. рішенням сесії ЮНЕСКО середмістя Львова занесено до списку Світової Спадщини.
Львівська пл. Ринок — рідкісне явище в містобудуванні, її вирізняють дві особливості. Перша з них полягає у тому, що від площі відходять вісім вулиць. Це трапляється дуже рідко — переважно від середньовічних площ, подібних до Ринку, відходить дві-чотири вулиці. Друга особливість — так звані серед-ринкові кам'яниці. Так, на площі, на тому місці з північного і східного боків ратуші, де зараз знаходяться газони, стояло 11 кам'яниць, які утворювали три вулиці.
Упродовж сторіч Ринок був місцем, де селилася міська верхівка. Цілком зрозуміло, — визначальну роль у житті міста відігравали купці, котрим треба було мешкати якомога ближче до місця своїх торговельних інтересів. Крім цього, мешкати на Ринку вважалося престижно.
Вже в XIV ст. у Львові діяло правило, згідно з яким представники не шляхетських станів — купці, ремісники, лікарі — мали право споруджувати на Ринку будинки не більше ніж з трьома вікнами по фасаду. Кожне вікно могло бути використане під крамницю, майстерню або просто для реклами. Саме тому й дотримувалися принципу рівних можливостей, щоб ніхто не мав переваги. Виняток робили лише для шляхти і духовенства, котрі не мали права займатися ремеслом і торгівлею. Бони могли ставити будинки з шістьма вікнами.
На Ринку можна побачити кам'яниці в чотири і п'ять вікон — це пізніші (ХVІІІ-ХІХ ст.) переробки, коли правило "рівних можливостей" втратило свій економічний сенс.
У другій половині XVI ст. до Львова прийшов новий архітектурний стиль — Відродження.
Львівські патриції замовляли проекти будинків іноземним зодчим, переважно італійцям. Кожен будинок споруджувався за індивідуальним проектом, відрізнявся від інших, що було своєрідною рекламою. Так, протягом ХVІ-ХVІІ ст. утворився унікальний ансамбль житлових будинків пл. Ринок — єдиний в Україні. Ці будинки й досі використовуються за прямим призначенням, тобто для житла.
Кожен будинок Ринку мав не тільки неповторне архітектурне обличчя, а й власний колір. Ця львівська поліхромія була знищена за наказом австрійських властей у XIX ст. Усі будинки пофарбували в однаковий сірий колір, і тільки на початку 80-х років XX ст. завдяки копіткій праці співробітників історико-архітектурного заповідника поліхромію вдалося відновити.
У ХVІІІ-ХХ ст. усі будинки тією чи іншою мірою перебудували. Додавалися нові поверхи, змінювалися внутрішнє планування, розташування вікон і дверей, з'явилися зовнішні балкони. Але переважно будинки площі зберігають свій первісний вигляд.
Не секрет, що однією з найболючіших проблем сучасного Львова є водопостачання. І проблема ця існує для мешканців міста вже понад 600 років. Незважаючи на те що середмістя Львова "стоїть на воді" (у XV ст. на Ринку був ставок), уже в 1407 р. згадується перший водогін, яким надходила вода з джерел, розташованих за межами міста.
Спорудження водогону завжди було складною і дорогою справою. Мабуть, львів'яни мали всі підстави бути незадоволеними водою середмістя, якщо вони вдалися до будівництва водогону. Річ у тім, що ця вода була непридатна до вживання.
Кількість водогонів поступово зростала — наприкінці XVIII ст. їх було 16. Але й досі ми не знаємо всіх джерел, якими вони живилися. З міркувань військової безпеки місцезнаходження джерел тримали у суворій таємниці.
На східному боці площі знаходився водорозподільний пункт. Це була водойма "Мелюзіна" — від величезної бронзової статуї німфи Мелюзіни, котра прикрашала її. До водойми сходилися водогони, а звідти дерев'яними трубами вода подавалася в будинки.
Але місто росло, однієї водойми було замало. У 1697 р. на південно-західному розі площі спорудили ще одну, її назвали "Нептун" — від дерев'яної статуї бога морів, якою вона була прикрашена.
Третя водойма була споруджена в 1744 р. на південно-східному розі площі (нині фонтан "Діана").
Не слід забувати, що цією водою в середньовічному Львові могли користуватися далеко не всі бажаючі, а лише ті, хто мав змогу заплатити за прокладення водогону до власного будинку. Таких будинків у другій половині XVIII ст. було тільки 86. Отже, більшість населення міста вживала воду з місцевих криниць, що часто ставало причиною епідемій.
У 1793 р. на Ринку було споруджено чотири фонтани — по одному на кожному розі площі. При будівництві двох із них (нині "Нептун" і "Діана") використали вже згадані водойми. Кожен фонтан має восьмигранну чашу, яка знаходиться в центрі зірки, викладеної червоним і чорним каменем. У центрі чаші — статуя персонажа античної міфології: бог морів Нептун, його дружина Амфітрита, богиня полювання Діана і герой Адоніс. Автором статуй був відомий львівський скульптор Гартман Вітвер.
На західному боці площі, де зараз квітник, знаходилося місце страти. Тут ще з 1425 р. стояв так званий "стовп ганьби" — спершу дерев'яний, а потім — кам'яний. Це була чотиригранна колона заввишки 2,64 м, увінчана скульптурною групою — богиня правосуддя Феміда і кат, спиною до спини. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця, до них приковували, виставляючи "на ганьбу", злочинців, котрі не підлягали кримінальному суду—дрібних злодюжок, п'яниць, хуліганів.
Для виконання смертних вироків біля стовпа споруджували ешафот. Смертю тут звичайно карали тільки дворян. На цьому місці були страчені молдавські господарі Томша (1564 р.) і Янкула (1582 р.), а 16 червня 1578 р. — національний герой українського і молдавського народів, один з керівників запорізького козацтва Іван Підкова.
Стовп дуже постраждав під час падіння вежі ратуші 1826 р. Нині рештки стовпа зберігаються у Львівському історичному музеї.

"Стовп ганьби" не був єдиним місцем покарання. У 1594 р. до стіни однієї з серед-ринкових кам'яниць прикріпили довгий ланцюг з обручем. У цей обруч заковували сварливих жінок.
Людей не шляхетського стану страчували за містом — на роздоріжжі поблизу собору св. Юра та на горі Страт (по вул. Клепарівській).
За твердженням відомого німецького мандрівника XVI ст. Ґруневеґа, на Ринку були найширші у всій Європі тротуари — ними могли йти назустріч одна одній аж... дві пари. Але сама площа не мала бруківки. Розповідають, що коли австрійський імператор Йосиф II приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестіркою коней, на Ринку загрузла в багні. Імператора винесли на руках, а карету витягали волами.
Упорядковувати площу почали тільки наприкінці XVIII ст. — замостили, поставили фонтани.
Ринок, як і все середмістя, дуже слабо освітлювався вночі. У XVIII ст. з'явилися перші ліхтарі, і люди, що їх обслуговували, — ліхтарники. Ліхтарі мали тригранну форму і прикріплювалися до стін будинків. Горіла в них олія. Стояти під таким ліхтарем було небезпечно, бо краплі гарячої олії могли обпекти, пошкодити одяг.
У 1858 р. у Львові став до ладу газовий завод (зараз ВАТ "Львівський завод газової апаратури"). Його продукція — газ — вживалася для освітлення вулиць і будинків. Передусім газове освітлення було запроваджене на Ринку. Це видовище було напрочуд гарним — адже газ світився блакитним полум'ям, і коли ввечері загорялися ліхтарі, то здавалося, ніби місто купається у блакитному сяйві.
Газове освітлення замінили електричним у 1952 р. А в 1976 р. під час реконструкції Ринку газові ліхтарі, які не діяли майже 25 років, переробили на електричні.
У 1894 р. через Ринок пройшла перша колія електричного трамваю.
Ринок 21 вересня 1986 р. став центром великої святкової театралізованої вистави, присвяченої 730-й річниці міста. З того часу це свято стало традиційним.
Площа Ринок введена у систему історико-архітектурного заповідника. Для її збереження робиться чимало.
Будинок № 1. Львівська ратуша, будинок міськради, серце міста. Слово «ратуша» походить від німецького «Rathaus» — будинок ради.
Як уже згадувалось, у 1356 р. Львів дістав самоуправління за магдебурзьким правом. Обов'язковою складовою частиною самоуправління була наявність виборних керівних органів — ради і суду, які об'єднувались у магістрат. Тому побудову першої ратуші, очевидно, слід датувати кінцем 50-х — початком 60-х років XIV ст. Все, що нам відомо про неї, це те, що вона була дерев'яною і згоріла у 1581 р. При цьому загинули всі міські документи — велика втрата для історії не тільки Львова.
За деякий час ратушу відновили. У 1404 р. на ній встановили годинник, що свідчило про багатство міста. У 1489-1491 рр. ратуша була реконструйована.
Значно більшу реставрацію провели у 1617-1619 рр. за розпорядженням бургомістра М. Кампіана і його коштом. Була вона настільки ґрунтовною, що наслідком її став третій варіант ратуші. Стару вежу частково знесли, її залишок утворив цоколь, на якому було встановлено нову вежу — восьмигранну, з чотирма циферблатами годинників. Вежа була обведена балконом, на якому постійно перебував сторож. Балкон спирався на 20 консолей, вісім з яких мали вигляд левів, причому в лапах у кожного — щит із ґмерком (родинною емблемою) члена міської Ради.
Висота вежі дорівнювала 58 м. На її шпилі знаходився залізний флюгер у вигляді лева (герб Львова). Після того як місто у 1672 р. витримало облогу турків, лева позолотили. Над флюгером були закріплені металева куля і зображення орла — герба Польщі. Стіни оздоблювали кам'яні рельєфи. Біля входу на високому стовпі стояла кам'яна фігура лева.
Зала засідань Ради була завішана портретами королів і полководців у рамах з гербом міста. Інтер'єр прикрашали дорогі килими. Згідно з законом, торгівля між іноземними купцями у Львові могла вестися тільки через перекладача, який водночас виконував (звичайно, таємно) функції розвідника і контррозвідника. Існував і інший закон, точніше, звичай, згідно з яким кожен перекладач повинен був щороку дарувати Раді один-два килими. Якість килима була своєрідним показником кваліфікації перекладача. Зі свого боку, купці, теж зацікавлені у підтриманні добрих стосунків з містом, намагалися дібрати якнайкращий подарунок для перекладача. Так поступово виникла уславлена львівська колекція килимів — індійських, перських, узбецьких. Вона належала Раді і називалася консулярною (консул — член Ради). До наших днів ця колекція не дійшла — мабуть, ЇЇ захопили шведи в 1704 р. За іншими даними, у 1696 р. вона була заставлена і з застави не повернулася.

Поряд із залою засідань знаходилася скарбниця із найціннішим майном Львова — документами щодо його привілеїв. Були часи, коли тут зберігалися корона і скіпетр польських королів і державна казна.
Ратуша будувалася за проектом вроцлавського архітектора А. Вемера. За наказом бургомістра М. Кампіана на будівництві використовували в'язнів ратушних тюрем. У Львівському історичному музеї зберігається рельєф з вежі ратуші, який зображує гребців на галері. Точне значення його невідоме, але львів'яни твердили, що це символ каторжної праці львівської молоді на будівництві ратуші.
У самій вежі було дві тюрми: "Над скарбницею" та "За ґратою". Під вежею знаходилися три тюрми — "Доротка", "Під ангелом" і "Татарня". Це були ями, викопані у землі. Світла там практично не було, зате води — аж занадто. Ґрунтові води часто затоплювали в'язниці. Арештанти "підсолоджували" життя пияцтвом. Бургомістр М. Кампіан стверджував, що це не в'язниці, а шинки, де зранку повно горілки, а звечора — меду. Дотримання порядку у в'язницях покладалося на міську сторожу — ціпаків.
Господарі ратуші — члени міської Ради і суду — були представниками найбагатших верств населення міста і всю діяльність підпорядковували їх інтересам. Про це красномовно свідчить і факт, що в руках 1% населення міста було зосереджено 70% міських багатств. Зрозуміло, що простій людині домагатися справедливості в магістраті було марною справою.
З діяльністю міського суду пов'язана похмура легенда. Одного разу на смерть було засуджено невинну людину. І з того часу перед виконанням несправедливого вироку коридорами ратуші літає чорна труна. Легенда, скажете ви. Але на першій сторінці книги судових вироків львівського суду є коротка фраза: "Пам'ятай про чорну труну". І хто скаже, як відокремити легенду від дійсного факту? Можливо, в її основу покладено дійсний випадок, коли в ратушу, на знак протесту проти несправедливого вироку, підкинули труну. Для марновірних людей середньовіччя це означало дуже багато. Смерть та її атрибутика були оточені забобонним жахом, і труна могла не на жарт налякати членів суду.
З часом до цоколя ратуші були зроблені численні прибудови господарського призначення, їх стали розбирати, причому робили це з таким завзяттям, що пошкодили цоколь. У ньому утворилася тріщина. Це стало причиною того, що 14 липня 1826 р. вежа ратуші завалилася. При цьому загинуло восьмеро осіб. Цікаво те, що незважаючи на явний аварійний стан вежі, спеціальна комісія вирішила: з ремонтом можна почекати. За іронією долі, вежа завалилася якраз під час складання офіційного акта. Комісія ледь встигла вискочити, а акт, цей справжній пам'ятник бюрократизму, зараз зберігається у Центральному державному історичному архіві у Львові.
Закладення нового будинку ратуші відбулося через рік з великою урочистістю, в присутності губернатора і архієпископа. Будівництво тривало протягом 1830-1835 рр. Авторами проекту були архітектори Ю. Маркль, Ф. Трешер, А. Бондрашка. Стиль — віденський класицизм.
Нова ратуша за розмірами значно перевищувала стару. Для її будівництва довелося не тільки розібрати руїни, а й знести усі серед-ринкові кам'яниці.
Деякі фрагменти старої будівлі вирішено було зберегти. У Львівському історичному музеї знаходяться флюгер і згаданий кам'яний рельєф із зображенням галери. У металевій кулі над флюгером були знайдені львівські монети XIV ст., про саме існування яких до того часу не було нічого відомо; вони також зберігаються в історичному музеї. Фігура лева, що стояла на стовпі біля входу, зараз знаходиться на Високому Замку. З восьми консолей балкона, що мали ґмерки, збереглося п'ять. Дві з них стоять на вул. Коперніка, дві — біля штучної печери на Високому Замку, а одна зберігається у Львівській картинній галереї.
І от будівництво завершилось. Коштувало воно 500 тис. крон — сума на ті часи астрономічна. У 156 кімнатах і дев'яти залах розмістилися, крім магістрату, школи, ощадна каса, міський архів та інші установи.
Вежа піднялася на висоту 65 м. У той час вона мала купольне завершення. Не забули і про годинник — його виготовили в майстерні Віденської політехніки.
Під час придушення повстання 2 листопада 1848 р. ратушу підпалили бойовою ракетою. Загорілася вежа, і через деякий час купол провалився всередину.
Будинок було відновлено у 1851 р. Ремонт верху коштував 100 тис. крон. Купольне завершення замінили зубчастим, подібним до завершення середньовічних веж. У 1852 р. на вежі встановили новий годинник. У 1883 р. ратушу з'єднали першим у Львові телефонним зв'язком з деякими установами і пожежною командою.
У ратуші засідав магістрат, тут жив президент міста.
1 листопада 1918 р. сотник Степан Паньківський підняв над ратушею синьо-жовтий прапор ЗУНР. З цього часу стало традицією вивішувати державний прапор на вежі ратуші. До цього такої традиції не існувало. На вежі встановлювалося зображення емблеми держави — одноголовий польський орел, потім двоголовий австрійський.
Під час боїв за звільнення міста від гітлерівських окупантів 23 липня 1944 р. танкіст Олександр Марченко встановив на вежі ратуші червоний прапор.
Синьо-жовтий прапор України знову замайорів над ратушею З квітня 1990 р. Як і раніше, тут розміщується міська Рада.
Будинок № 2. До 1871 р. у Львові не було порядкової нумерації будинків. Бони мали номер земельної ділянки або називалися за прізвищем власника.
Будинок, який стояв на цьому місці у другій половині XVI ст., називався Мордохаївським. У 1589 р. аптекар Ярош Бедельський поставив той, що стоїть зараз. Цікава особливість — фасад кожного поверху має інший малюнок рустування, і за системою оформлення він єдиний на Ринку. Називався будинком Бедельського, а з 1634 р. перейшов у власність італійця Роберто Бандінеллі і ще у XVIII ст. називався Робертівським, або (рідше) Бандінеллі.
Р. Бандінеллі в 1629 р. удосконалив пошту, організовану італійцем Д. Монтелуппі. У будинку розмістилася його поштова контора. Декретом від 4 березня 1629 р. король Сигізмунд III База надав Бандінеллі привілей на утримання регулярної королівської пошти і титул "королівського пост-магістра". Щосуботи вирушали поштові кур'єри на Ґданськ через Замостя-Люблін-Варшаву-Торунь і на Краків через Ярослав-Ряшів-Тарнув. Кур'єрів спочатку було 21, пізніше — 12.
Ці послуги коштували дуже дороги. За перевезення півлота вантажу (тобто 6,3 г) до Замостя платили 1,5 гроша, до Любліна — 2, до Варшави і Кракова — 3, до Ґданська — 6 грошів. Для порівняння зазначимо, щоденна платня висококваліфікованого ремісника в той час становила трохи більше 5 грошів. А папір був тоді важким, аркуш важив чимало. Тому львівська Рада, бажаючи зекономити на поштових витратах, стала відправляти пошту з власними гінцями, що було порушенням угоди. Р. Бандінеллі вклав у справу 1500 злотих, і дії Ради розорили його — через кілька років контора закрилася.
У 1737-1739 рр. будинок був реставрований, про що свідчить напис на бічному фасаді. То була навіть не реставрація, а перебудова, оскільки головний вхід перенесли на вул. Домініканську (нині Ставропігійська).
У XIX ст. тут містилася заснована 1796 р. книгарня К. Більда, своєрідний клуб львівської інтелігенції. Тут же в цей час мешкав відомий польський поет К. Уєйський.
Будинок № 3. Ділянка і будинок, який стояв на ній, уже в другій половині XVI ст. належали патриціям Більчкам. Кам'яниця звалася Вільчківською.
У 1580 р. у Львові стався кривавий скандал, героїнею якого була 18-річна красуня Ганна Більчек, єдина спадкоємиця майна родини. Претендентів на її руку (і посаг) не бракувало. Особливо ж її домагалися поляк П. Єльонек і флорентієць Урбан делла Ріпа Убальдіні. І якщо неодруженого італійця можна було зрозуміти, то одруженого поляка, який до того ж мав двійко дітей, зрозуміти важко. Так от, усі троє були на весіллі у будинку Ганни Лонцької. Коли почалися танці, обидва зальотники наввипередки кинулися запрошувати Більчеківну. Хто збагне дівоче серце! Та віддала перевагу італійцеві. Єльонек образився і дав суперникові ляпаса. Суперник теж образився і відповів ударом кинджала, який виявився смертельним. Убивця був одразу заарештований, жертва в на явності, свідків повно, смертельний вирок гарантований, можна страчувати... Але здійснити вирок виявилося не так легко. По-перше, Убальдіні був родичем папи римського Григорія XIII, що відповідно вплинуло на суддів. По-друге, за нього заступилася дуже впливова італійська колонія Львова. По-третє... Оце "по-третє", мабуть, стало вирішальним фактором. У справу втрутилося львівське жіноцтво. Як згадували сучасники, дружини суддів не давали чоловікам спокою ні вдень, ні вночі. Ще б пак, таке кохання! Таке романтичне вбивство! Те, що загинула людина, якось випадало з поля зору. Та й Єльонек на смертному одрі визнав себе винним і просив не карати вбивцю. І не покарали!
Убальдіні одружився з Ганною, але мешкав на сусідній вулиці Божого Тіла (нині вул. Ставропігійській), а пізніше на вул. Краківській.
У 1713 р. кам'яниця перейшла до магната Станіслава Матіаса Жевуського. Це дуже симптоматично — 50 років до цього така купівля була практично неможлива, бо Львів дуже не охоче давав згоду на придбання земельних ділянок у місті-шляхті та духовенству, Жевуські володіли кам'яницею до -1823 р. У цей час вона й набула сучасного вигляду. На замовлення Ф. Жевуської архітектор –Полейовський перебудував старий будинок, додавши третій поверх, також було перероблено та архітектурно оформлено балкони.
Будинок № 4. Унікальна пам'ятка архітектури XVI—XVII ст., яка не має аналогів не тільки у Львові, а, мабуть, і у всій Європі. Будинок має своє ім'я — "Чорна кам'яниця".
Перший будинок на цій ділянці споруджений на початку 20-х років XVI ст. Власники ділянки часто мінялися, причому іноді вона водночас належала кільком особам. У 1588 р. одноосібним володарем став Томмазо ді Альберті. Цей рік вважається датою початку будівництва "Чорної кам'яниці". Питання про автора проекту до кінця не з'ясоване. Ним міг бути П. Красовський, а також Павло Римлянин і Петро з Барбони.
Томмазо ді Альберті помер у 1589 р., не докінчивши будівництва. У 1596 р. власником стає аптекар Ян Лоренцович, котрий відкрив тут аптеку. Його онука вийшла заміж за лікаря Мартина Никанора Анчевського. У 1645 р. будинок перейшов у власність останнього. У 1675-1677 рр. на його замовлення архітектор М. Градовський прикрасив будинок аттиком і скульптурою на фасаді.
У 1926 р. будинок був куплений містом, а через три роки у ньому відкрили музей історії Львова.
Нині тут міститься відділ нової та новітньої історії Львівського історичного музею.
Зауважимо, що старі назви зберігалися протягом десятків років. Так, описуваний будинок звався Лоренцовичівським ще в 1703р.
Будинок спочатку мав три поверхи. У 1884 р. на четвертий поверх було перетворене горище. За традицією він збудований з трьома вікнами. Виразно простежується нерівномірний поділ по повздовжній осі що пов'язане з внутрішнім плануванням. Весь фасад викладений "брильянтовим" рус том — невеликими кам'яни ми блоками, які мають форму брильянта, одного з варіантів гранування алмазу. Спочатку рустування було білим, але з часом почорніло. Адже русти зроблені з пісковику, пористого каменю, який активно поглинає пил та сажу.
В ті часи у Львові палили печі дровами і вугіллям – сажі не бракувало. У середині XIX ст. будинок дістав сучасну назву, походження якої, як бачимо, не має нічого романтичного. Вхід обрамований майстерно вирізьбленим у камені рослинним орнаментом.
На фасаді — низка скульптурних зображень святих, покровителів медицини. Серед них вирізняється постать вершника, який відрізає і віддає жебракові полу свого плаща. Це зображення св. Мартина — патрона доктора Анчевського. Над дверима родинний міщанський знак — ґмерк: на фортечній стіні лев з піднятим у лапі мечем. Навколо нього — напівстерті часом літери, котрі розшифровуються так: "Мартин Анчевський, секретар короля, доктор медицини, львівський радник".
Біля входу — невеликий кам'яний виступ, лавочка для сторожа. В інтер'єрі збереглися стелі з поперечними балками, колони, вкриті рельєфно різьбленим орнаментом. Вікно має широке підвіконня, яке водночас служило зручною лавкою.
У глибині будинку збереглося обрамування входу в молитовню, виконане з алебастру.
Б оздобленні фасаду гармонійно поєднуються риси польського й італійського Відродження та український національний орнамент.
Будинок № 5. Збудований у 1571-1577 рр. Петром Красовським на замовлення патриціанки С. Ганль. Вважається, що це був перший триповерховий будинок на Ринку. У дворі він мав веранду. На жаль, численні перебудови змінили будинок до невпізнання. Збереглися лише фрагменти першого поверху.
У цьому будинку оселилися перші у Львові єзуїти. Саме тут було покладено початок тому, що сучасники назвали "єзуїтською неволею". Через 20-25 років після появи єзуїтів місто заборгувало їм 14 тис. червінців — величезну на той час суму. Росли відсотки, відсотки на відсотки, зростав борг, і місто так і не змогло його сплатити, аж поки 1773 р. орден був скасований буллою папи Климента XIV, а єзуїти вигнані зі Львова.
Будинок № 6. Унікальна пам'ятка Відродження, одна з не багатьох у нашій країні.
До кінця 70-х років XVI ст. на ділянці, яку нині займає будинок, стояли дві кам'яниці.
У 1569 р. у Львові оселився виноторговець Костянтин Корнякт, за походженням грек із Кріту. Приїхав він з Молдавії, де був боярином і керівником митної служби, а також торгував вином. Причину його переїзду до Львова не з’ясовано — можливо, нею стало внутрішньополітичне становище Молдавії. Хай там як було, але жаданого спокою Корнякт у Львові не знайшов.
У ті часи взаємовідносини з Туреччиною і Кримом були для Польщі питанням життя і смерті. К. Корнякт з його політичною і економічною ерудицією, знанням східних мов, зв'язками і знайомствами на Сході був просто необхідною людиною. Він став особистим секретарем короля Сигізмунда II Августа і на цьому посту настільки прислужився Польщі, що король у 1571 р. дарував йому дворянство. Б 1576 р. інший король, Стефан Баторій, це дворянство підтвердив і спеціальним декретом дозволив Корнякту спорудити на Ринку будинок з шістьма вікнами.
Корнякт купив два вищезгаданих будинки, наказав знести їх і на цьому місці спорудити новий будинок. Це зробив архітектор Петро з Барбони у 1580р.
Будинок вийшов гарний, з пишним багатоколонним порталом, який доходив до середини теперішнього тротуару. Справжньою окрасою будинку є чудове подвір'я, так зване Італійське, або Венеціанське, єдине у нашій країні. Будинок з подібним подвір'ям, але збудований у 1888 р. в Лівадії, в Криму, — це колишній царський палац.
Перше, що вражає у ньому, — сувора співрозмірність усіх деталей, як і на фасаді. Подвір'я замкнене по периметру трьома рядами лоджій. Можна стверджувати, що ця будівля є втіленням основної ідеї Відродження — в центрі світу стоїть людина. Подві р'я було місцем відпочинку. Гамір торгової площі сюди не долинав — тиша, спокій...
Але Корнякт, дарма що став шляхтичем і був одружений зі шляхтянкою Дзєдушицькою, торгівлі вином не кинув. Над вхідними дверима висіла гілка ялини, своєрідна вивіска винарні, яка розміщувалася у залах першого поверху. Пускали сюди тільки людей з товстими гаманцями. І приємно було в морозяний зимовий вечір посидіти біля палаючого каміна, у веселому товаристві за кухлем гарячого вина з цукром і прянощами.
Зал освітлювався олійними світильниками. І досі ще збереглися забиті в стелю кільця, на яких вони висіли. У просторих пивницях зберігалося вино. Нагору його подавали ліфтом.
Незважаючи на численні пізніші перебудови будинку, досі існують деякі фрагменти з XVI ст. Збереглася Готична зала — єдина у Львові пам'ятка світської готики, старша від будинку загалом. На третьому поверсі збереглися стелі з поперечними балками, характерні для львівського будівництва XVI ст.
К. Корнякт помер у 1603 р. Його нащадки досить швидко пустили багату спадщину за вітром. Будинок у 1623 р. був проданий монахам-кармелітам. У 1642 р. його купив магнат Лн Собеський, після смерті якого в 1647 р. будинок успадкував його син Лн. У 1674 р. Лн Собеський став королем Польщі, а кам'яниця отримала назву Королівської, її приміщення здавали в оренду ремісникам. У флігелі мешкав особистий ювелір короля. Колишня винарня стала кордегардією — приміщенням караулу.
Уже тоді в архітектуру будинку почали вносити певні зміни. Б 1678 р. було споруджено аттик зі статуями короля та шести лицарів.
Наприкінці XIX ст. будинок належав К. Понінському, який мешкав на третьому поверсі. Він ретельно стежив за станом королівських зал, абсолютно не звертаючи уваги на подвір'я. Як це видно на фотографії того часу, більша частина його була забудована безліччю різних комірчин, оренда яких давала чималий прибуток. Лоджії були частково замуровані, частково засклені. Б оренду здавали також приміщення першого поверху. Так, у Готичній залі містився магазин посуду Р. Квеста.
Після смерті К. Понінського в 1906 р. будинок перейшов до князів Пюбомирських, у яких 1908 р. його викупило місто з метою влаштування тут музею. Але спочатку взялися впорядкувати подвір'я. При цьому вивезли 100 возів будівельного та іншого сміття. Остаточно двір було відреставровано в 30-х роках XX ст. архітектором Л. Ґюрковичем.
Музей відкрився 12 вересня 1908 р., у 225-ту річницю розгрому Лном III Собеським турків під Віднем, і дістав назву "Національний музей імені Лна IIІ". З самого початку музей мав чітко визначене політичне спрямування, чого ніхто не приховував.
Музей імені Яна III зібрав значні колекції зброї, живопису, нумізматики. Але, незважаючи на це, вів він жалюгідне існування. Весь штат музею — директор, охоронець фондів і сторож (він же опалювач і прибиральник). 5000 злотих — річний бюджет музею (господарські витрати, платня персоналові, закупівля експонатів та ін). Фонди поповнювались переважно за рахунок пожертв. Музей працював тричі на тиждень по чотири години на день.
У травні 1940 р. у цьому приміщенні відкрився Львівський історичний музей. Його роботу перервала війна. Під час окупації міста колекції музею були пограбовані гітлерівцями. Особливо постраждали збірки зброї та нумізматики.
З самого початку, з 1908 р., музейна експозиція була побудована за принципом кунсткамери, тобто не відображала історичний процес, а експонувала різного роду раритети. Зараз музей висвітлює історію західних областей України від найдавніших часів до сьогодення. Це другий за розміром музей такого типу в Україні.
Великою популярністю користується Італійське подвір'я. Тут знімалися кінофільми, в останні роки традиційними стали концерти, які проводить Львівська консерваторія, а також театральні вистави. Резонанс тут чудовий, і старовинна класична музика у поєднанні з архітектурою Відродження створює у слухачів і глядачів неповторний настрій.
Будинок № 8. У XVII ст. належав вірменам Бернатовичам, одній з найбагатших львівських родин. У 1648 р. Аведик Бернатович заплатив Б. Хмельницькому викуп за Львів — 100 тис. червінців, частково грішми, частково товарами. У нагороду за це 1658 р. будинок було звільнено від військових постоїв. У XIX ст. будинок був капітально перебудований, і від первісного варіанту залишився лише цоколь. На фасаді рельєфи роботи уславленого скульптора Г. Красуцького.
З 1946 р. тут містився Львівський шаховий клуб, який виховав триразового чемпіона СРСР Л.Штейна, відомих шахістів М.Шуль, О.Білявського, О.Романишина. Зараз шаховий клуб дістав нове приміщення, яке без перебільшення можна назвати Палацом шахів.
Будинок № 9. У 1376 р. Владислав Опольський, тодішній правитель галицьких земель, віддав ділянку, на якій стоїть будинок, католицьким архієпископам. З того часу аж до 1939 р. ділянка і будинки на ній належали церкві. Але не все йшло гладко. У XIV ст. Львів не дуже поспішав віддавати ділянку архієпископу Бер-нарду, котрий до того вимагав ще й церковну десятину. Тоді розлючений прелат наклав на Львів інтердикт — заборону виконання богослужінь і релігійних обрядів, а потім взагалі відлучив місто від церкви. Львів'яни поскаржилися папі римському, і той, не домігшись нічого умовляннями, відлучив від церкви архієпископа Бернарда. Інтердикт і відлучення зняв зі Львова архієпископ Перемишльський Ерік.
У будинку, який був тоді споруджений, зупинялися польські королі та литовські князі. Зараз важко сказати, коли він припинив існування. В усякому разі після пожежі 1527 р. на цій ділянці був поставлений новий, знесений 1634 р. за розпорядженням архієпископа С. Ґроховського, а на його місці поставлений той, що стоїть зараз. Автором проекту був відомий архітектор Ян Покорович. Будинок мав 68 кімнат. Особливою пишністю вирізнялися спальня архієпископа і зала, викладена золотавою цеглою і кахлями, спеціально замовленими в Ґданську (так звана Фарфорова, або Золота, зала). Важко встановити, коли було знищене це оздоблення. Судячи з усього, це сталось у середині XIX ст. Під час останньої реставрації будинку в 1988 р. були виявлені залишки золотавого тинькування, яке, мабуть, було наслідуванням подібного у Золотій залі.
Протягом століть будинок служив помешканням польських королів. У 1673 р. в ньому помер король Міхал Корибут Вишневецький.
У серпні 1724 р. великий коронний гетьман А. Сенявський віддавав свою дочку Софію за С. Денгофа. Наречений влаштував у будинку великий прийом. На спеціальних щоглах горіло 600 смолоскипів і 400 ліхтарів. Дорога до будинку була позначена шістьма вишками, прикрашеними світильниками. З вікон виставили чотири дощові труби, з яких протягом години лилося угорське вино.
У 1844 р. будинок купив архієпископ Ф. Піштек і передав його католицькій семінарії. А семінарія здавала будинок в оренду. Було добудовано четвертий поверх, щоб винаймати його під помешкання. Але переважно будинок винаймали друкарні. У 1909— 1914 рр. тут містилися Чиновницьке казино і водночас — клуб англійців, що мешкали у Львові — "Англійське коло". Б 1912р. тут відбулися перші збори Товариства українських есперантистів у Львові.
З 1957 р. у цьому будинку розміщується міська бібліотека для молоді та юнацтва.
Будинок № 10. У сучасному вигляді споруджений на місці кам'яниць Шимоновичівської та Торосевичівської від Ринку, трьох будинків з боку вул. Руської і двох — вул. І. Федорова. На порталі з вул. І. Федорова збереглася дата " 1695". Автором проекту був архітектор Ян де Вітте (1763 р.). Будівельні роботи вели Б. Мере-тин, М. Урбанік та С. Фесінґер.
Будинок має декоративний наріжник з військовою арматурою, який заважає перехожим. Але... це опора будинку. Оформлення його виконав за проектом С. Фесінґера скульптор С. Костецький. Будинок тоді належав князям Любомирським.
Б одній із вже згаданих кам'яниць жив на початку XVII ст. видатний львівський поет Шимон Шимонович. У 1772-1821 рр. тут жили австрійські губернатори Галичини.
З 1895 р. будинок належав "Просвіті", яка розмістила тут низку своїх організацій. З 1899 р. тут знаходилася книгарня Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка. ЗО червня 1941 р. з балкона будинку проголосили Акт відновлення Української держави. Сьогодні частину приміщень будинку займає Музей меблів і фарфору.
Будинок № 12. Власником кам'яниці в XVI ст. був міщанин Юст Ґляц, або Ґляч. Йому належала Юстґляцівка — фільварок, а пізніше хутір по Стрийській дорозі. Нині на його місці пролягла вулиця Хуторівка.
Будинок № 13. Цей номер будинок дістав лише в 40-х роках XX ст., а до того це був 12а (тринадцять — нещасливе число!). Будинок — пам'ятка Відродження, але дуже перебудований. Його першим власником був Ян Алембек, автор першого опису Львова (1618 р.). Член Ради, він активно виступав проти патриціату, захищав інтереси міської бідноти, але після того, як йому натякнули на можливість санкцій, він швидко змінив свою позицію.

У другій половині XVIII ст. будинком володіли брати Сіньї (по-італійськи Signi). їм належав маєток під Львовом, який дістав назву Сигнівки (нині вулиця з цією ж назвою). Брати Сіньї були дуже енергійними підприємцями і спеціалізувалися переважно на влаштуванні всіляких розваг. У 1775 р. вони зажадали виключного права на влаштування міських балів. Але губернатор взагалі заборонив їм влаштовувати бали, бо вони часто закінчувалися бійками. І якщо хтось з'являвся на вулиці з синцем під оком, то говорили, що він "oberwat od trzech Signiow". Вони ж ввели у Львові в моду триногі столики, які теж називалися "сіньї".
Будинок № 14. Кам'яниця Массарівська, або Венеціанська. Назва пішла від першого власника, далматинця Антоніо Массарі. Він приїхав до Львова в другій половині XVI ст., у 1583 р. прийняв міське громадянство, одружився з найбагатшою нареченою Львова і спорудив оцей будинок (точніше, перебудував старий). Перебудову здійснював видатний львівський архітектор П. Римлянин за участю П. Щасливого. Массарі виконував функції консула Венеції у Львові. Тому над вхідними дверима — герб Венеції, крилатий лев. Дата "1600" на емблемі — дата реставрації будинку. Б XIX ст. будинок внаслідок перебудови (додані четвертий поверх і одне вікно по фасаду) втратив первісний вигляд.
Будинок № 18. Кам'яниця Гуттетерівська. Найстаріша на Ринку. Збудована в 1533 р. Характерна риса — наявність великих залів. Тому магістрат часто використовував цей будинок для різноманітних бенкетів і прийомів. Кам'яниця перебудована у XVIII ст.
Б будинку знаходиться аптека. Бона існувала вже у першій половині XIX ст., називалася "Під золотим оленем" і належала відомій родині Зенткевичів, яка займалася аптекарською справою ще в XVI ст.
Будинок № 20. Кам'яниця Кайзерівська, або Кральовська. Збудована в XVI ст. У другій половині XVIII ст. вона належала Рабштинському старості Більському. На замовлення його дружини Констанції П. Полейовський у 1776 р. створив проект перебудови, але закінчити її не встиг.
Будинок впорядкував у 1779 р. архітектор Ф. Кульчицький. Скульптурне оздоблення виконав Ф. Олендзький близько 1786 р.
У другій половині XIX ст. тут містилася крамниця М. Димета "Під надією", де продавалися церковні книги і одяг. У 1864 р. тут вперше у Львові було продано "Кобзар" Т.Г. Шевченка.
Будинок № 21. Кам'яниця збудована у першій половині XVII ст. З 1639 р. називалася кам'яницею Домбровського, від прізвища власника А. Самбір-Домбровського.
Будинок № 23. Кам'яниця Шольц-Вольфовичів. Збудована в 70-х роках XVI ст. у стилі німецького Відродження. На розі — скульптурна група "Хрещення Ісуса Христа". Фасади прикрашені скульптурними масками, іноді шаржованими. На Ринок виходять три вікна — за законом, який не могло зламати навіть багатство купців Шольц-Вольфовичів, найзаможнішої родини Львова. Три вікна — це бічний фасад, а від пл. Катедральної будинок займає 2/3 довжини кварталу.
І було кому тут мешкати — Вольф Шольц мав 12 синів і 12 дочок (від однієї дружини); 25 тис. червінців у дзвінкій монеті залишив він їм у спадщину, не враховуючи земель, будинків, крамниць, товарів, рухомого майна.
Шольц-Вольфовичі — одна з гілок могутнього клану Шольців. Засновниками його були згаданий уже купець Вольф Шольц і його брати Лкуб та Ян. На Ринку Шольцам належало кілька кам'яниць.
Будинок № 24. Споруджений у XVI ст. Належав Шольцам і називався Гібльовським, а потім, коли Антоніо Массарі одержав його у віно за дружиною, став зватися Массарівським. В пам'ять про А. Массарі в XX ст. на сходах було вміщено зображення крилатого лева. У другій половині XVII ст. будинок перейшов у власність радника Ґордона, шотландця за походженням (прийняв міське право 1665 р.). У 1707 р. тут тричі зупинявся російський цар Петро І, коли приїжджав до Львова на переговори з польською шляхтою.
На початку XX ст. будинок був реконструйований: додали четвертий поверх, на аттику встановили барельєф (автор 3. Курчинський). У 1946 р. будинок переданий Історичному музею. Нині тут розміщуються відділи археології та історії середньовіччя.
Перебудови змінили внутрішній вигляд будинку. Але за не багатьма фрагментами, які залишилися на першому поверсі, можна дійти висновку, що він був дуже гарним. У пивниці збереглися залишки гіпокауста.
Будинок № 25. Кам'яниця Якубшольцівська, споруджена у другій половині XVI ст., належала Якубу Шольцу. Двір мав арки, над якими нависали балкони (кам'яні консолі втрачені у 2000 р. під час перебудови). У 1759-1766 рр. будинок належав українському граверу і друкареві І. Филиповичу, авторові перших українських екслібрисів.
Будинок № 26. Кам'яниця Яншольцівська. Збудована в другій половині XVI ст. Була власністю Яна Шольца. Перебудована в 1743-1744 рр. Я. Лельовським.
Будинок № 27. Кам'яниця Фаурбахівська. Збудована вроцлав'янином А. Фаурбахом у другій половині XVI ст. тут мешкав С. Кушевич, польський історик і політичний діяч XVII ст., автор "Листів зі Львова", важливого джерела з історії Хмельниччини 1648-1655рр.
Будинок № 28. Споруджений на початку XVII ст. львівським райцею, доктором медицини Павлом Домініком Гепнером, який оселився в ньому 1610 р. До нас будинок, споруджений на початку XVII ст., дійшов у майже незміненому вигляді, тільки 1765 р. додали контрфорси. На фасаді вирізьблені латинські вислови моралізаторського змісту. У будинку, що стояв на цьому місці раніше, провів ніч перед стратою Іван Підкова, один із керівників запорізького козацтва, молдавський господар, національний герой українського і молдавського народів.
Іван Підкова одержав таке прізвисько на Січі за надзвичайну фізичну силу — він ламав руками підкови. Сучасники розповідали, що цей богатир натиском пальця заганяв цвях у дубову дошку. Але не лише сила була причиною його популярності. Іван Підкова не тільки був козацьким вождем, а й об'єднав сили Запорізької Січі та Молдавії у боротьбі проти турецької навали. Туреччина пред'явила польському королеві Стефану Баторію ультиматум: голова Підкови або війна. А Польща на той час перебувала у стані війни з Росією. І Стефан Баторій, відстоюючи інтереси польської шляхти, вирішив не загострювати відносин з Туреччиною. Б Немирові Івана Підкову по-зрадницьки схопили, привезли до Львова і 16 червня 1578 р. стратили на пл. Ринок.
Очевидці розповідають, що ешафот був застелений соломою. Коли Підкова побачив це, він запитав: "Невже я не заслужив у Польщі більшого?". Солому замінили килимом. Другий килим був простелений від дверей будинку до ешафоту, і по ньому Іван Підкова пішов у свою останню путь... Після страти львів'яни українці забрали його тіло, засипали домовину білими трояндами і з великими почестями поховали у дворі Успенської церкви. За деякий час бойові товариші перевезли тіло Івана Підкови у Канів.
Польща дорого заплатила за смерть героя. Адже на півдні замість дружньої Молдавської держави тепер був ворог, васал Туреччини. Це були відкриті ворота для татарських набігів. А через кілька десятків років — у XVII ст. — Молдавія стала плацдармом для наступу Туреччини на Польщу й Україну.
Будинок № 29. Є будинки, перед якими мимоволі схиляєш голову, бо це пам'ятники історії України — нерідко трагічної, але завжди величної.
Ділянка, на якій стоїть будинок, склалася з двох ділянок. Одну з них займала кам'яниця патриціїв Кампіанів, другу — будинок С. Дибовицького. З 1765 р. обидві ділянки належали комендантові Львова Ф. Коритовському. Він купив землю, але на будівництво нової оселі не мав грошей. Прибутки коменданта Львова у зубожілій на той час Польщі були дуже малими.
У 1768 р. на Правобережжі спалахнув могутній народний рух — Коліївщина. Повстання було жорстоко придушене, 400 полонених гайдамаків прислали на страту до Львова. Страту повинен був провести Ф. Коритовський, який розсудив, що стратити 400 людей завжди можна встигнути. Таж 400 міцних чоловіків — це безплатна робоча сила, хай працюють. І засуджені до страти звели чудовий будинок. Закінчений він був у 1770 р. Після цього гайдамаків стратили: частину — у Львові, на горі Страт, а частину — по містечках Галичини, після жорстоких катувань. Цікаво, що 1769 р. Ф. Коритовський очолив оборону міста від барських конфедератів, проти яких боролися за рік перед тим гайдамаки. Історичний парадокс!
У 1803 р. будинок став власністю швейцарця Д. Андріоллі. У 1825 р. він відкрив у дворі першу у Львові кондитерську. У 1850 р. тут, у крамниці А. Федоровського продавалися поштові марки, оскільки поштових відділень у місті ще не було. А поштові марки тоді були новиною.
Будинок має прохід з Ринку на вул. Театральну — пасаж. Тому і вживалася назва "Пасаж Андріоллі". Мабуть, він виник на місці проїзду між кам'яницями Дибовичівською і Цетнерівською (нині вул. Театральна, 10), який існував ще в 1718р.
Будинок № ЗО. Споруджений у 1772 р. заступником судді А. Добруцьким на місці кам'яниці XVI ст. А та належала Я кубу Регулі й називалася Регулінською. Пізніше власницями стали його дочки ("Якубусовята"), і кам'яниця стала називатися Якубусівською.
У другій чверті XVII ст. тут мешкала Ядвішка Лушковська, дочка збіднілого купця. У 1634 р. до Львова приїхав король Бладислав IV База. Проїжджаючи через Ринок, він побачив у вікні Ядвішку — і закохався на все життя. Король забрав красуню-львів'янку до Варшави і оселив у своєму палаці, їхній син Костянтин дістав прізвище батька — База.
Кохання короля викликало подив і обурення у вищих колах. Ніхто не міг припустити, що тут мають місце глибокі людські почуття. Ні, тут щось не те! Папський нунцій і архієпископ Гнєзненський вважали, що Ядвішка Лушковська причарувала короля, і намагалися "вилікувати" кохання святою водою і аскетизмом. Але ці засоби не допомогли. І тоді було вирішено вдатися до більш рішучих заходів — одружити короля. І 1637 р. він змушений був одружитися з австрійською принцесою Цецилією Ренатою, особою дуже серйозною і побожною. Шлюб влаштовував усіх, крім Владислава.
Під час шлюбних урочистостей у Варшаві у дворі королівського замку було влаштовано цькування звірів, перегони. Покої Ядвішки знаходилися на другому поверсі, якраз над спальнею королеви. Ядвішка дивилася на змагання і весело сміялася. Королева поцікавилася, хто ця особа, їй негайно пояснили — і з подробицями. На вимогу королеви Ядвішку переселили до Уяздовського палацу. Але оскільки цей захід нічого не дав, то королівську фаворитку вирішено було видати заміж. І видали — за шляхтича Яна Биписького, який дістав Мерецьке староство у Питві, неподалік від Тракая. У цих місцях — чудове полювання, а король був пристрасним мисливцем і часто їздив у Мереч, де жив по кілька місяців...
Король овдовів, одружився вдруге, але своє кохання не зрадив. На руках у Ядвішки він і помер у Меречі в квітні 1648 р.
Вона залишилася на самоті, оточена загальною ненавистю, і подальша доля львівської красуні невідома.
Б 1892-1900 рр. в будинку містилося Політехнічне товариство і редакція його журналу "Часопісмо технічне".
На початку XX ст. тут знаходився магазин рукавичок Яка Цірока. Вхід вказував лицар натуральної величини. Він стояв у скляній шафі, був одягнений у пів-обладунок, лосини, шолом з чорним пером, у руці тримав шпагу. Нічого не скажеш, у Львові вміли робити рекламу.
У 30-х роках XX ст. будинок належав А. Бачевському, горілчаному фабрикантові, одному з найбагатших людей Львова.
Будинок № 31. Кам'яниця Мазанчівська. Збудована в XVI ст. Наприкінці XIX ст. вона перейшла у власність Бачевських — найбільших у Львові виробників горілки. Будинок впадає у вічі своїм незвичним виглядом. А дістав він його після реставрації 1923 р., здійсненої архітектором Б. Віктором і скульптором 3. Курчинським у стилі стилізовано-декоративного модерну.
Будинок № 32. На ділянці, яку займав будинок у XVII — першій половині XVIII ст., стояло сім кам'яниць — чотири від Ринку і три — від вул. Шевської. У другій половині XVIII — перших роках XIX ст. на їхньому місці спорудили два нових будинки (перший від Ринку, а другий від сучасної вулиці Шевської), які наприкінці XIX ст. перейшли у власність родини Ціпперів. У будинку, зведеному на їхнє замовлення у 1912 р. (проект Є. Жиховича та М. Пужецького), розмістився перший у Львові універмаг— "будинок Ціпперів". У 70-х роках XX ст. будинок був ґрунтовно перероблений, але універмаг є тут і зараз.
Будинок № 33. Кам'яницею на початку 30-х років XVII ст. володів міщанин Лончич, аз 1637 р. — аптекар Ян Кільяніста, тому вона і називалася Кільяніщинською. Сучасного (або майже сучасного) вигляду будинок набув у першій половині XVIII ст., коли був перебудований за проектом уславленого архітектора Б. Меретина. Перебудовувався і пізніше, у XX ст, Наприклад, у 1910 р. вхідні двері були розташовані не там, де зараз, а майже на розі, на місці нинішнього вікна.
З давніх-давен перший поверх використовувався для кав'ярні. Після чергової реконструкції кав'ярня мала назву "На Ринку". Зараз тут ресторан "Ольмар" з входом із вул. Краківської. Але заклад має неофіційну назву — "Кентавр", оскільки бічну стіну, від вул. Краківської, прикрашає зображення кентавра з пивним кухлем у руці.
Будинок № 36. Споруджений у
1778-1781 рр. архітектором П.-Д. Гібо на місці кам'яниці XVII ст. Наприкінці XVIII ст. тут мешкав князь Юзеф Понятовський (1763-1813), видатний польський політичний і військовий діяч, маршал Наполеона І, національний герой Польщі. З початку XX ст. тут містилася крамниця "Народної торгівлі", українського Крайового споживчого союзу, заснованого Б. Нагірним у 1883 р.
Будинок № 38. Кам'яниця Вільчківська, зведена у XVII ст. Кілька років тому будинок об'єднали з будинком № 37 і створили оглядовий зал Будинку моделей. Під час реставрації в підвалах були відкриті чудові розписи. Над дверима з'явилася емблема цеху кравців — ножиці.
Будинок № 39. Кам'яниця Толлочківська. Була споруджена у XVII ст. У 1656-1657 та 1660-1663 рр. тут знаходився королівський монетний двір. У 1783 р. у будинку мешкав видатний український художник С. Строїнський.
Будинок № 40. Кам'яниця Зухоровичівська, споруджена у XVII ст. У другій половині XVIII ст. належала монастирю св. Онуфрія. У 1773 р. на замовлення члена Ставропігії королівського поштмейстера Антона Дейми була перебудована і прикрашена фігурами атлантів.
Будинок № 41. Кам'яниця Гренцівська, або Карвівська. Б ХVІІ-ХVІІІ ст. тут містилася господа одного з найбагатших у Львові цехів — ювелірів. Наприкінці XIX ст. будинок належав вірменській родині Варончів. Тут мешкав відомий львівський скульптор Т.Баронч.
Будинок № 45. Споруджений у 1803 р. шляхом з'єднання кам'яниць Кудличівської і "Під оленем", збудованих на початкуXVII ст. Тому він і має шість вікон по фасаду, хоча шляхті не належав.
На початку XX ст. тут містилася фабрика фірми "Фредєрік Шубут і К°" — єдина на той час у Галичині фабрика свічок та воскових виробів. Бона випускала воскову пасту для натирання підлоги (п'ять кольорів!). Фірма була заснована 1789 р. У 1851 р. ЇЇ зобов'язали постачати місту свічки для освітлення вулиць. Торгувала вона також чаєм, кавою, какао, ромом, французьким та угорським коньяком. Своєрідною рекламою їй служила фігура китайця, який стояв у вітрині.
У 30-х роках XX ст. тут був ресторан М.Л.Атласа. Його рекламою служила книжечка з дружніми шаржами на основний контингент відвідувачів — художників і поетів, з додатком ущипливого чотиривірша, містила вона також досить цікаві правила для гостей (наприклад, "клієнт, який розплатиться готівкою, дістає 100 % знижки").


за матеріалами http://ourlviv.il.if.ua/