Personal tools
You are here: Home Львів Вулиці Львова Львів, вулиця Івана Федорова
Document Actions

Львів, вулиця Івана Федорова

Якщо ми підемо від Ринку Руською, то через кілька десятків кроків вийдемо до невеличкої вулиці, названої іменем українського першодрукаря. Руська розділяє її на дві частини — так поділяється багато вулиць. Але тут мав місце розподіл не тільки суто топографічний, а й національний, економічний, політичний, культурний. Руська — вулиця неширока — десяток-другий метрів. Але ця мала відстань у багатовіковій історії району часто виявлялася неподоланною.
Ліва частина належала до української дільниці і на початку XIX ст. складалася з двох вулиць. Бід Вірменської до сучасної Ставропігійської ішла Домініканська бічна, а від Ставропігійської до Руської — Руська бічна.
Права частина ще з XIV ст. входила до складу єврейської дільниці та називалася Жидівською.
У 1871 р. обидві частини були об'єднані в одну вулицю, яка дістала назву Бляхарської — від кількох бляхарських майстерень, що були на ній. Сучасна назва надана їй у 1949 р., на честь 375-річчя українського книгодрукування.
Як уже зазначалося, у середньовічному Львові українці мали право володіти нерухомістю лише в межах вул. Руської. Тому вул. І.Федорова, а власне Руська бічна, була оплотом "Русі", і її історія не відрізняється від історії Руської.
Значно складніша історія єврейської частини вулиці. Як свідчать документи, євреї з'явились у Львові ще в давньоруські часи. Після завоювання міста Казимиром III і утворення у XIV ст. нової території з центром на Ринку в єврейській громаді стався розкол. Заможніші євреї переселилися після 1350 р. до південно-східної частини чотирикутника укріплень. Бідніші залишились у старій частині міста, яка увійшла до складу Краківського передмістя. Так утворилося дві єврейські громади, одна з яких — міська — підлягала магістратові, а інша — передміська — королівському старості. Громади ворогували, причому навіть до початку XX ст. Шлюби між їхніми представниками були практично виключені. Єврей з передмістя не пішов би жити у середмістя, і навпаки.
Передміська громада мала дещо краще економічне становище. Старости були зацікавлені у збільшенні прибутків короля, а отже, і власних. Тому вони всіляко опікувалися євреями, надавали їм привілеї.
Не те було у середмісті. Тут євреї були конкурентами купців і ремісників. Звідси обмеження в заняттях торгівлею і ремеслом. Не слід забувати, що в середні віки євреї по всій Європі мали право займатися тільки торгівлею та фінансовими справами і значно рідше — ремеслом. А в магістраті провідну роль відігравали купці. І зрозуміло, що вони пускали в хід усі засоби, аби знищити конкурентів. Велике значення тут мали релігійні забобони.
Здавалося б, життя передміської громади мало бути кращим, ніж міської. Але не слід забувати, що в цей час напади зовнішніх ворогів та й польської шляхти були повсякденним явищем. Тому міська громада, поступаючись передміській економічно, вигравала, маючи надійний захист від нападів.
Більшість львів'ян знає, що у Львові було гетто, хоча мало хто може сказати, де саме. Його існування пов'язується тільки з часами гітлерівської окупації. І неприхований подив викликає той факт, що гетто було ще в середньовічному Львові.
Назва "гетто" походить з Венеції — так там називали єврейську дільницю. Ця назва розійшлась по всій Європі, а в наш час її значення значно ширше від первісного — це замкнута територія, де живуть люди однієї національності, раси. Жахливого значення це слово набуло у роки гітлерівської окупації Європи, особливо в Польщі.
Міська єврейська дільниця у Львові становила справжнє гетто. Євреї середмістя мали право мешкати лише в його межах. Гетто мало дві вулиці: описану і частину сучасної вул. Староєврейської. Зі східного боку його межею стала стіна Міського арсеналу, з південного — міський мур. Західний кордон утворювався стіною, яка відгороджувала дільницю від вул. Скотської (нині Сербська). На півночі єврейські будинки прилягали до задніх фасадів будинків вул. Руської. Єдиний вихід з ґетто — на Руську, через Жидівську брамку (хвіртку). Бона була меншою від Галицької і Краківської брам, але більшою від Босацької та Єзуїтської хвірток. На ніч брамку замикали ззовні та зсередини.
Гетто було містом у місті. Тут діяли свої закони, правові норми, тут були власна адміністрація, суд, школа, лазня. Свої багаті та свої бідні, тут була своя організація виробництва, свої соціальні та економічні проблеми.
Життям єврейської громади керував кагал. Формально це була виборна організація, причому у виборах могли брати участь усі чоловіки, які сплачували податки (участь жінок, звичайно, виключалася). А насправді — це організація багатої верхівки громади, що забезпечувалось системою виборів. Вони відбувалися щорічно в третій день свята Пасхи. Спочатку обиралися кандидати. Робилося це так. У синагозі встановлювалися три урни. Б першій лежали папірці з іменами членів кагалу, в другій — з іменами суддів, кагальних чиновників, керівників синагоги і лікарні тощо. У третій урні — папірці з іменами всіх інших виборців, тобто бідноти. З першої урни витягали два папірці, а решту кидали в другу урну, звідки тим же порядком витягали ще два папірці. Всі інші кидали в третю урну, звідки витягали ще один. Неважко зрозуміти, хто мав першість у цій колегії претендентів. Вибрані особи оголошували, хто повинен зайняти яку посаду. Так утворювався новий кагал — приблизно 40 осіб.
Вищою владою в кагалі був бургомістр. Він був найвищим суддею у суперечках між євреями. Бургомістр самостійно розв'язував питання оподаткування. Магістрату цю справу не втручався — він пише оголошував суму, яку повинна сплатити громада. А бургомістр встановлював, хто скільки мусить заплатити. Про якусь справедливість тут говорити годі. Протестувати було не те що марно — небезпечно. Адже бургомістр володів страшним засобом боротьби з непокірними — прокляттям. І той, на кого воно впало, був практично приречений на смерть. Ніхто, під загрозою прокляття, не міг дати нещасному ані шматка хліба, ані краплі води. Його виганяли з міста, поставивши поза громадою, і він уже ніде не міг знайти притулку. Його долю поділяла родина.
Але бургомістр оперував не тільки прокляттям. Це могло викликати зайві балачки про несправедливість. Був більш тонкий засіб. Щороку бургомістр подавав міській раді список членів громади. І горе тому, хто до цього списку не потрапляв! Конфіскація майна і вигнання з міста — єдиний наслідок. Ціпаки — міська сторожа — люб'язно допомагали нещасному покинути Львів, не шкодуючи стусанів. Бургомістр же був чистий — випадково забув записати; трапляється ж таке...
Основою економічного життя єврейської громади була торгівля. Щоправда, зиски від неї були не такі вже й великі. Величезні податки "з'їдали" значну частину прибутків — не у багатих, звичайно. Треба враховувати і те, що торгівля Польщі значно поступалася за обсягом торгівлі Західної Європи. Євреї Польщі рівнятися багатством з одновірцями з Заходу не могли.
Було, звичайно, і ремесло — ювелірне, шкіряне. Але знову-таки слабкість цієї галузі в загальнодержавному масштабі, жорстока конкуренція з боку львівських цехів, численні обмеження, які накладалися на євреїв, — все це не сприяло піднесенню виробництва.
Тіснота в гетто була неймовірна. І це зрозуміло. Населення зростає, а площа під забудову — ні. Ціни на землю на території гетто зросли в ХУ-ХУІ ст. в 100 разів. Тому будинки, по-перше, робили високими, а по-друге, дерев'яними — так легше прибудовувати. А це збільшувало пожежну небезпеку, і переважна частина пожеж у Львові починалася саме з гетто. Велика скупченість населення призводила до епідемій.
Частими були єврейські погроми. Вчиняли їх шляхта, солдати, студенти єзуїтської колегії, — всіх не перелічиш. Погроми відбулись у 1572, 1592, 1613, 1618, 1638 рр. Найстрашнішим був погром 1664 р., коли тільки в середмісті було вбито 129 осіб. Тривали вони й у XVIII ст.
Причини погромів треба шукати насамперед у соціально-економічних умовах того часу. Б Польщі, як і у всій Європі, євреям було дозволено займатися ремеслом, торгівлею і лихварством, але вони не мали права володіти землею і обробляти її. Євреї виступали торговими конкурентами купців і ремісників — і це викликало ненависть.
Багаті євреї орендували у феодалів їхні маєтності, а також право пропінації — торгівлі спиртними напоями. Феодальні повинності стягалися з великою жорстокістю, що викликало протест селян. Але цілком справедлива ненависть до одного визискувача автоматично переносилася на всіх євреїв.
Не слід забувати також, що в ті часи людей змалечку виховували в дусі ненависті до всіх іновірців загалом, а до євреїв, як до винуватців смерті Христа, особливо. Відокремленість життя євреїв, їх небажання спілкуватися на побутовому рівні з представниками інших релігій підсилювали цю неприязнь, породжували найфантастичніші чутки щодо їхніх звичаїв, релігійного ритуалу і багатств.
Погроми були тим руслом, в яке світська та церковна влада відводила соціальне напруження. Євреїв оголошували винуватцями всіх нещасть: війни, неврожаю, пошесті, голоду. І тоді неприязнь, підсилена релігійним фанатизмом, а у величезній більшості випадків — просто бажанням пограбувати, — призводила до погромів.
Після окупації Львова Австрією становище на краще не змінилося. Єврейська громада заборгувала 0,5 млн. злотих. Зрозуміло, сплачувала борг переважно біднота.
Хоча в 1789 р. євреї були формально зрівняні в правах з християнами, цей закон залишився на папері. Був введений високий поголовний податок, а також податок на шлюб. Як і раніше, євреї мали право мешкати тільки в гетто. Це становище зберігалося до 1868 р. Після скасування заборони повторилася стара історія: багаті покинули гетто, залишилася біднота.
Зараз вул. І.Федорова зберігає майже той вигляд, який мала в XIX ст. Звичайно, дещо змінилося — забруковано проїжджу частину, збудовані деякі будинки.
Будинок № 1. На першому поверсі старовинна кладка з тесаного каменю, потужні кам'яні контрфорси. У XVII ст. він належав Тарафацьким, потім Бернатовичам, для яких був перебудований архітектором Я.Боні. Друга перебудова відбулася на початку XIX ст. (автор проекту Ф.Пахман).
По лівій стороні вулиці невеликий сквер виводить до вул. Під вальної. Зараз важко уявити собі, що на цьому місці знаходилися дві вулиці. І тут же стояв будинок № 7, в котрому містилася друкарня Ставропігії, основою якої послужила друкарня І.Федорова. У 1848-1850 рр. тут друкувалася "Зоря Галицька", перша українська газета в Галичині, а пізніше журнал "Житє і слово", котрий редагував І.Франко. Будинок був знесений у 1911 р.

Будинок № 8. У XVII ст. на цьому місці стояли дві кам'яниці. Одна з них називалася Лискевичівською, вона ж "На Кривім колі". Ця дещо гумористична назва походила, на думку деяких дослідників, від форми двору кам'яниці. Пізніше назва "Криве коло" поширилася на вулицю що проходила під костьолом домініканців і біля Королівського Арсеналу завертала праворуч, проходила під Високим муром і виходила на вулицю Руську. Належала кам'яниця вірменам.
Друга кам'яниця, збудована 1642 р., називалася Юстковичівською. Належала вона українцеві Стефану Нестеровичу-Красовському, одному з найбагатших людей Львова.
Під кінець XVII ст. у віконних нішах сходової клітки були зроблені фрескові розписи у медальйонах. У 80-х роках XX ст. вони були виявлені під час реставрації будинку.
Будинок № 9. Зведений у 1903-1904 рр. на місці частково розібраного будинку XVI ст., від якого збереглися контрфорси і частково стіни. Вхід має красиве мармурове обрамлення з грецьким написом і гербом братства, тут знаходилися друкарня і бурса ремісничої школи Ставропігійського інституту. Нині — це поліграфічне училище № 58.
Будинок №11. Споруджений у XVI ст., неодноразово перебудовувався. Належав Успенському братству, пізніше — Ставропігійському інституту. Тут знаходилася школа Ставропігійського братства. Тривалий час розміщалася і палітурня Ставропігійської друкарні. У залі засідань братства 27 серпня 1599 р. зібралися делегації усіх братств Львова. На зборах було вирішено обкласти всіх українців спеціальним податком. На ці гроші повинен був вестися процес проти міста за рівноправність українців з поляками. Хто не буде платити — вважати зрадником. Процес тривав до 1745 р. і закінчився перемогою українців, але користі з неї було небагато.
У листопаді 1918р. тут відбувалися засідання Української Національної Ради.
Нині в цьому будинку знаходиться поліграфічне училище.
Тут же було приміщення колишнього музею Ставропігії, заснованого у 1893 р. головою Ставропігійського інституту І.Шараневичем, відомим істориком. Б основному тут зберігалися речі церковного вжитку, рідкісні рукописні та друковані книги, колекція надгробних портретів, археологічні матеріали. У музеї зберігалися також речі в'язнів Талергофського концтабору. Нині ці експонати знаходяться в Історичному музеї.
Будинок № 17. Будинком, який стояв на цьому місці, починалася вулиця Жидівська. Перший з них був зведений ще в XV ст. Після пожежі 1527 р. тут спорудили новий. Як і той, що стоїть навпроти (№ 20), він мав контрфорси, до них кріпилися стулки воріт Жидівської брамки. Знесли його в 1907 р., побудувавши той, що стоїть зараз.
Будинок № 19. На цьому місці стояла кам'яниця Докторівська, споруджена в другій половині XVII ст. Бона мала чотири поверхи, вважалася однією з найгарніших у Львові. Належала Сімхе Менахему, особистому лікареві турецького султана, а пізніше — короля Яна III Собеського. Звідси і походила її назва. Сучасний будинок зведений після 1909 р.
Будинок № 24. Зараз він не існує. Але історія його (точніше, його власників) дуже цікава. То була кам'яниця Нахманівська. Належала вона Нахманові Ісааковичу, синові засновника синагоги "Золота Роза". Після його смерті у 1617 р. дружина Роза, прозвана Золотою, не занепавши духом, стала займатися орендою старостинського мита у Львові, причому стягала його з допомогою гайдуків старости і особистого загону. Про те, як це робилося, свідчить факт, що одного разу ЇЇ люди побилися з ці-паками — міською сторожею. І Рада була безсила, бо Роза мала величезні зв'язки при королівському дворі.
Роза померла 1637 р. Будинок перейшов до ЇЇ сина Ісаака Нахмановича, орендаря сіл, немилосердного гнобителя селян. У 1635 р., не витримавши знущань, повстали мешканці с. Лівчичі (біля Комарного). Повстання було придушене особистим загоном Ісаака.
Але врешті-решт Ісаак розорився і як безнадійний боржник (і мабуть, ще за віщось) був засуджений до смерті, яку, однак, замінили вигнанням. Його схопив вірменин З.Мілковський на ярмарку в Підгайцях і привіз до Львова. Ісаак був кинутий до єврейської в'язниці, пізніше кагал організував його втечу — Ісаак зник без сліду. Будинок був зруйнований у 1942 р.
Будинок № 27. Вперше будинок на цій ділянці зафіксований у першій половині XV ст. У 1441 р. він став власністю короля Бладислава III, який подарував його магнатові Сенявському. Після смерті останнього будинок відійшов його синові Яну, власникові Олеська, і дістав назву Олеського. Забудова в той час ще бугїа досить рідкою. Пустир біля будинку стали називати Олесь-кою площею. На ній стояв "кінський млин" (тобто такий, який приводився в рух кіньми).
У глибині площі знаходився будинок розпусти, який належав якомусь італійцеві. З 1524 р. будинок належав Раді, яка здавала його в оренду, аж поки він не згорів у 157 1 р.
Населення міста збільшувалось, зростали і ціни на землю. Будинок і ґрунт в 1474 р. оцінювалися в 159 злотих, а в 1580 р. — в 1500 злотих.
Власники будинку часто змінювалися. Був час, коли він належав представникові духовенства Д.Сенявському. Дещо пізніше ця обставина відіграла свою роль.
У 1580 р. ділянку купив єврейський бургомістр Ісаак Нах-манович. На його замовлення уславлений архітектор Павло Римлянин (за іншими даними, Павло Щасливий) у 1582 р. збудував тут синагогу в готичному стилі, з елементами Відродження. Вонамала майже квадратну форму (площа 16x18 ліктів), з кожного боку — два високих вікна. Кагал переніс сюди клейноди, і синагога стала "Великою міською". Але львівський архієпископ Д.Солі-ковський не давав дозволу на її використання. Тому деякий час вона служила чимсь на зразок родинної каплиці.
На фронтовій частині ділянки Павло Римлянин збудував для Ісаака Нахмановича красивий житловий будинок. Увійти до синагоги можна було тільки через двері його будинку.
Наприкінці XVI ст. у Львові з'явилися єзуїти, їм треба було будувати костьол і школу, а місця не було. І тоді (це сталось у 1600 р.) згадали, що ділянка колись належала католицькому священику Д. Сенявському. Почалося розслідування, як земля потрапила до євреїв. А тим часом король Сигізмунд III подарував ділянку єзуїтам. Євреї почали судовий процес — і програли його. Синагога відійшла єзуїтам, а житлові будинки місто повинно було викупити у євреїв. Єзуїти вже святкували перемогу. Але справа зірвалася через дрібницю — власник будинку Марк Ісаакович не дозволяв ходити до синагоги через свій будинок. І нічого не вдієш — приватна власність.
А в цей час у Польщі розгорнулася антиєзуїтська кампанія, що й використала єврейська громада. Б 1609 р. було досягнуто угоди. Єзуїти купували у міста землю в іншому місці, але заплатити за неї повинні були євреї. І чимало — близько 21 тис. злотих.
У цей період синагога дістала назву "Золота Роза". З цією справою пов'язана легенда про те, що синагогу викупила вже згадувана Роза Нахманова ціною своєї честі, після чого покінчила життя самогубством. Однак все було набагато прозаїчніше. Назва "Золота Роза", так би мовити, фольклорна, а справжня — "Турей Захав" ("Золоті ворота"). Це назва основного твору Давида Галеві, коментар до роботи Йосифа Каро, філософа XI ст., "Шурхан Арух" ("Накритий стіл"). Давид же був автором ритуального кодексу. А оскільки він часто тут молився, то й синагогу назвали на честь його твору. З часом значення назви забулось, і її стали вимовляти як "Турей Рейзл" ("Золота роза").
"Золота Роза" була знищена гітлерівцями у 1941 р. Те, що це унікальна пам'ятка архітектури, фашистських варварів не зупинило. Від будівлі залишилася лише одна стіна.
Але не слід забувати і про будинок. Творіння П. Римлянина уже немає, і той будинок, що стоїть зараз, збудований у 1912-1913 рр. за проектом Л. Райса. На початку XX ст. тут містився кагал (у 1938 р. — міський рабинат). Тут знаходилась його канцелярія і каса. На воротах тривалий час була шестикутна зірка — "щит Давида". І зняли її десь у 70-х роках XX ст. Над дверима — меморіальна дошка на честь вже згаданого Давида Галеві.
Двір був розділений стіною надвоє. В ньому відбувались шлюбні церемонії, люди відпочивали після молитви. У 1664 р. під час погрому тут загинули учні синагоги, які мужньо захищали святиню.
Б 1704 р., коли місто було захоплене шведами, у дворі будинку сталася жахлива трагедія. Загарбники встановили тут шибеницю, прибили до неї за руки старших громади. Нещасні висіли доти, аж поки кошики, поставлені під шибеницею, не наповнилися золотом і сріблом.
Будинок № 31. Б середині XVIII ст. належав Хаїму Чоповни-ку. Прізвище власника пішло від того, що він орендував у міста збір "чопового" (податку на спиртні напої). На будинку знаходиться кам'яна маска, яка свідчить про те, що тут був шинок. Входили до нього з сучасної вул. Староєврейської.